Музей Ольги Кобилянської, однієї з найвідоміших постатей Буковинського краю, було відкрито у Чернівцях у будинку письменниці, який вона придбала на власні гонорари й у якому прожила з 1925 року аж до самої смерті у 1942 році. Оскільки музей відкрився у 1944 році, то не дивно, що тут збереглося дуже багато унікальних речей, пов’язаних із життям та творчістю письменниці. Тут прекрасна бібліотека, про яку ще з юних років мріяла Ольга. Вона навіть ладна була вийти заміж за одного професора, що мав хорошу бібліотеку, написавши йому листа з пропозицією одружитися. Та все ж листа не відправила.
У кабінеті письменниці є все необхідне для створення робочої атмосфери. Є й те, що спонукало до творчості, наприклад, пляшка з морською водою на столі, яку привезла одна з подруг. Ользі так і не вдалося побачити море, хоча морська стихія у її творах така переконлива! На стіні висить лавровий вінок зі срібла, який подарували їй львів’яни до 40-річчя літературної діяльності.
Одним із унікальних експонатів музею є портрет Ольги Кобилянської, зроблений із букв її п’яти оповідань.
Ольга Кобилянська стала класиком ще за життя. Її твори ставили на сцені, а творчістю захоплювалися Іван Франко, Леся Українка, Микола Лисенко, Михайло Грушевський.
Геніальна українська письменниця написала десятки оповідань, нарисів, новел, публіцистичних статей, а також повісті з життя інтелігенції. Її твори «Земля», «Апостол черні», «Царівна» й до сьогодні не втратили актуальності. Значна частина її творчого доробку – німецькою мовою, проте Ольгу Кобилянську вважають новатором саме в українській літературі. Вона першою створила образ не забитої, пригнобленої селянки, а жінки, яка прагне мати однакові права з чоловіками.
Водночас сама Ольга не була емансипованою феміністкою, а навпаки – тонкою, чуттєвою натурою. Так, наприклад, вона завжди вела щоденник, полюбляла ворожіння і містику, вірила у віщі сни. А ще вона знала ціну великому коханню…
Буковинці шанують пам’ять про свою велику землячку. Не дарма головна вулиця Чернівців носить її ім’я. Кажуть, що ще є ті, хто пам’ятає, як на початку 1940-х років, коли письменниця вже була хвора і не могла вставати, до вікон її будинку, а нині – музею, приходили чернівчани і співали пісні своїй улюблениці.